СВІТЛАНА ЗАХАРЧЕНКО: Чомусь закарпатці, оселившись у нас, стають запеклими сепаратистами

  • Виноградів
  • 18:28 | 18.11.2015

 

-А ви не родичка Захарченка? –  уже після  тривалішої розмови запитую донеччанку Світлану з цим поширеним українським прізвищем.

– Боже упаси! – відказує Світлана і щедро, по-донецьки бажає терористові найтяжчої кари та смерті в страшних муках. Світлана Захарченко приїхала на Закарпаття з Одеси, але батьківщина її – Донбас. Було просто незвично зустріти настільки безкомпромісну патріотку-донбасівку. Кілька тижнів вона відпочивала на Виноградівщині і за цей час нам вдалося поговорити про життя в Україні, на Закарпатті й шахтарському краї. Можливо, наш діалог допоможе зрозуміти секрети українського патріотизму у здавалося б безнадійно сепаратиському краї

 

-Пані Світлано, розкажіть про Донбас вашого дитинства. Чи залишилися якісь світлі спогади?

 

Спогади виключно похмурі. І хотіла б пригадати щось світле, але не вдається. Памятаю двір, в якому жила, цей убогий вигляд двоповерхових будівель, що утворюють прямокутник з проїздом для машин, темні вулиці, де може й світився якийсь ліхтар, але увечері ніхто не виходив за межі двору… Розбиті вщент дороги, обдертий фасад клубу і величезне опудало в центрі селища – Ленін! До нього приходили всі наречені, туди волочили всіх  покійників під час похорону. Може одних він там благословляв, а іншим гріхи відпускав? Так чи інакше Ленін був у курсі всіх подій що відбувалися в селищі. Влада у нас може й була, але до селища руки не доходили. Половина мешканців працювала на шахтах. А інша половина на промислових і харчопереробних підприємствах. Таким чином одна половина гарно заробляла. А інша годувала першу. При цьому шахтарі поїсти любили. Але не любили  тих, хто їх годує. Це й зараз так відбувається – чекають, щоб Україна їх годувала, платила пенсії, забезпечила «особливий статус» і при цьому ненавидять Україну і все що з нею повязано. І це не тільки росіяни, татари, вірмени. Але й українці. В тому числі, які приїхали сюди жити з центральних і західних областей. Скажу більше – тут запеклими сепаратистами стають закарпатці. Істеричка, що розповідала про розпятого хлопчика є типовим зразком. Прикро.

 

Ваші погляди сильно відрізняються від настроїв на Донбасі. Чому?

 

Українкою я відчула себе після подій на Майдані, хоча політика мене раніше абсолютно не цікавила. Але коли Росія захопила Крим, мені стало соромно, що в мені тече російська кров. Я телефонувала родичам у Криму,  хотіла переконати, що референдум до добра не доведе. Але вони вже уявляли високі пенсії від Росії й дешеву ковбасу з України. Минув рік, минула й ейфорія. Якщо минулого року  мені розповідали по телефону, як усе у них добре, то зараз розмови інакші. Коли питаю їх, як живуть, то мої родичі відразу: «А ваш Порошенко-Яценюк крадуть, а  ви замерзнете узимку, а у вас ціни які…» Господи, вам яка різниця, як ми живемо? Я ж про життя у Криму питаю.   

              Двоюрідний брат живе в Севастополі, він більш розважливий, думаючий. Пенсії зарплати справді підняли, але й ціни на все виросли. Якось так виходить, каже він, що з української зарплати вистачало на все. А на теперішню російську зарплату чомусь не розженешся.

 

А що на Донбасі?

 

А Донбас так само думав, що засне в Україні, а прокинеться в Росії і все буде як в Криму. Я інтуїтивно відчувала, що добра з того не буде, переконувала своїх друзів. Але жоден з них мене не послухав. У селищі, звідки я родом, 99 процентів «вати», простіше кажучи дебілів. Дивляться раша-тв, всьому вірять, радіють, коли гинуть українські солдати. Я це знаю, бо там довгий час залишалися мої батьки. Мама як і я не вміє себе стримати, промовчати, говорила сепаратистам все що думає про них. Виїжджати не хотіли, бо у мами там квіти, якими дорожить, хата. У тата унікальні породисті голуби, але коли почалися погрози, мусіли виїхати в Київ. За квітами й будинком тепер слідкує один пенсіонер.

 

Я не зовсім згоден, що «вати» на Донбасі аж 99 процентів. Першого вересня один дописувач у мережах (з Донецька) був шокований, що батьки  аж 18 дітей (із 60) були за навчання українською мовою. Якщо врахувати атмосферу, яка панує  в Донецьку, це дуже багато.

 

Є Донецьк і є депресивні запущені посьолки. Все-таки у великих містах більше розвинута культура, люди освічені, тому й відсоток патріотів більший.

 

Як вам на Закарпатті?

 

Я багато їздила і на Львівщину,  і в Тернопіль, і на Закарпаття і я в захопленні від цього краю, від доброти і щирості людей. Тут нема як у великих містах такої зацикленості на грошах, а є людяність, приязнь.

 

Наскільки я встиг зрозуміти, ви вважаєте, що в Україні все буде добре. Звідки така впевненість?

 

Я вірю, що український народ непереможний. Влада приходить і відходить, а люди змінилися, стали розуміти хто є хто. А нинішню українську владу я підтримую і вважаю, що ми недооцінюємо того, що вони стараються зробити для України. Українці звикли критикувати владу, від цього нікуди не дінешся, але нинішна влада працює набагато мобільніше.  Це стосується і Порошенка і Саакашвілі. І Яценюка, і Кличка…

Василь Горват

 

(Прізвище та ім”я героїні змінено, ред.)

 

Севлюш Інфо