Питання, які давно назріли

  • Виноградів
  • 09:48 | 21.01.2014

 

Член Координаційної ради ГО „Майдан” Анатолій Сюгай
 
Скориставшись можливістю, люб’язно наданою мені газетою „Чорна Гора”, хочу задати Василю Кішу, редактору газети „Новини Виноградівщини” ряд запитань.
 
Василю Васильовичу, ми давно один одного знаємо. Разом працювали у Виноградівському  райкомі комсомолу, були партнерами в подальшій професійній діяльності, був час, коли дружили сім’ями… Але зараз я хочу звернутися до тебе, перш за все, як до громадянина України, редактора газети „Новини Виноградівщини” і довіреної особи нашого представника у вищому законодавчому органі України Верховній Раді України Івана Бушка.
 
Перед тим, як задати свої питання, я прошу, Василю, згадати нашу розмову перед виборами, коли ти сказав, що Іван Іванович проходить хороші жорна передвиборчої кампанії, приймаючи участь у безкомпромісній боротьбі між кандидатами, і це його загартує для подальшого відстоювання наших інтересів. Пам’ятаєш, Василю, я тоді сказав, що все це добре, але він є членом Партії регіонів, яку відрізняє жорстка партійна дисципліна. Вже тоді я висловлював сумніви, чи зможе Бушко виконати свої чисельні обіцянки перед виноградівцями.   Згадаймо газету „Новини Виноградівщи-ни” тієї пори, коли в одному з спецномерів газети ми дізналися, що до числа благодіянь Івана Івановича пораховано практично все, що робилося в районі за останні роки. Ніби і райрада, і міськрада з своїми депутатами спали, а не спав і самовіддано день-ніч працював один Іван Іванович. Мені до цих пір соромно згадувати ту газету. А тобі, Василю? Можеш вважати це першим запитанням. 
 
Друге питання. Я розумію, що Іван Іванович може того не знати, але ж у нього є ти – людина освічена, національно свідома. Як Бушко міг підписати того листа до Польського Сейму з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу, який вчинили українці? Невже він не розуміє, що перед тим, як  щось підписувати ,необхідно прочитати і досконало вивчити питання. Тепер ми маємо фотографію свого депутата між фотографіями тих  148 підписантів-зрадників, приклеєних на стовп ганьби, який на всіх масових заходах представниками парламентської опозиції демонструється. Це і ми з тобою, Василю, там приклеєні, і всі ті українські громадяни Виноградівщи-ни, які голосували за „свого” кандидата. Питання – чому це  стало можливим? 
 
Я досить тривалий час працював представником депутата Верхо-вної Ради Станіслава Аржевітіна і мені дивно, що за досить тривалий час наш депутат ніякої законодавчої ініціативи задля блага нашого Закарпаття не проявив. Так, він створив групу „Закарпаття”, але що вона робить? Формально і для публіки… Передвиборчі „жорна” ніби скінчилися. Окрім двох запитів стосовно русинів та сільському туризму, більше нічого. Єдиний плюс – чесно відвідує засідання Верховної Ради. Тобто, як написав один із сайтів – штани протирає. На таку роботу можна взяти дитину: показати, як голосувати карткою і все. 
 
1 грудня у Виноградові відбувся мітинг, організований громадськістю міста – наш Виноградівський Майдан. І виноградівці звернулися до свого депутата з  письмовою вимогою вийти з партії, яка допустила побиття людей, що відбулося напередодні з 29 на 30 листопада, – злочин, що збурив всю країну. Іван Іванович ніяк не відреагував на наше звернення, і хоч на одному із сайтів осудив жорсткі дії беркуту, але згодом, коли у Верховній Раді відбулося голосування за відставку уряду, не підтримав цієї ініціативи. Чи не здається тобі, Василю Васильовичу, що тим самим він розділив відповідальність за пролиту кров? І бризки тієї крові і на нас з тобою впали? До того ж кров продовжує литися і ще не відомо чим все закінчиться. Спитай, чи не настав час, поки не пізно, залишити Івану Івановичу ту криваву зграю? Бо кров ляже на всю його команду, на всіх його радників. Чи потрібно нам у мирному Виноградові  мати таку ганьбу? 
 
І останнє, Василю. Чому би депутату не прозвітувати перед своїми виборцями за рік роботи у парламенті. Вислухає зауваження, пропозиції… Це було б демократично і по-європейськи. Бо ми ж у Європу йдемо, чи не так?   
 
Питання, які я поставив тобі, Василю Васильовичу, –  не прості. Я це розумію. Але їх саме життя ставить, так що вибач.