Помолись за мене, мамо

• Виноградів
• 17:47 | 10.09.2014

Сорок днів тому до Оноку долинула сумна звістка. Під час маршу військової  колони поблизу села Георгіївка, Лутугинського району на Луганщині, під градом ворожих снарядів та куль на неоголошеній війні загинув наш земляк, 19-ти річний воїн-контрактник Виноградівської військової частини, молодий захисник України Станіслав Кіш. Материнське горе і біль утрати відчули всі, хто знав і зустрічався з цим сором’язливим, чуйним і працьовитим юнаком. Неповних чотири місяці відміряла доля повоювати йому. Та за цей час він змужнів, підтягнувся, добре освоїв навики військового, навчився чітко виконувати команди старших по званню, з пів слова розуміти комбата, потоваришував з однополчанами Іваном Токарем та Іллею Нодьом з Виноградова, Анатолієм Прозора з Підвиноградова.

Ще рік тому всі водії автобусів зупинялися, щоб уранці підібрати трьох сільських юнаків. Іван Боршош  з Боржавського, Юрко Русин з Великих Ком’ят, а Славік Кіш з Оноку їхали на навчання до рідного училища. Коли доокіль гуляла нежить осіння, чи полями мела хурделиця, весна залишала гони-сліди, а по свіжій горбистій  ріллі лелеки підбирали поживу, улітку з парників розносився запах свіжої зелені петрушки, укропу, сельдерею, редиски, ранньої капусти, свіжих огірків та перших доспілих помідор і перцю, хлопці ніколи не дозволяли собі спізнитися на заняття. Навчалися в групі будівельників . Юнаки сумлінно освоювали професію мулярів-штукатурів та лицювальних плиток. З восьмої до тринадцятої години двадцять хвилин сиділи на парах. Далі у бібліотеці підбирали навчальну літературу, переглядали новинки книжкового фонду. Сюди частенько збиралися на виховні заходи, які проводилися нашим об’єднанням. Уважно слухали виступи поетів Василя Кузана, Юрія Потокі, Юрія Погоріляка,Володимира Маталасова , Надії Любки, Світлани Тарнавської, Михайла Чухрана та Йосипа Гаснюка, піснярів Миколи Фотула, Михайла Росоху, партизан-підпільників з родини Івана та Юлії Ловгів, двох Юліїв Уйфолошіїв,Олени Гандери, місцевих художників Карла Керечана, Ольги Гал, Люби Шпак, фольклориста Івана Хланти… У вільний час бігали, на стадіоні грали у футбол і волейбол. У Славика були свої наставники, яких щиро любив, поважав, думкою котрих дорожив. Вдома частенько  згадував Василя Степановича Товта, Ангеліну Василівну Шуберт, Ільдику Степанівну Горьову, викладача фізкультури, класного керівника групи Юлію Іванівну Капустей…

Набуті в училищі знання завжди випробував удома. Самотужки зробив євроремонт своєї та сестриної кімнат, кухні, спальні, навіть повітку відремонтував.

Батьки дуже пишалися сином. Золоті у хлопця були руки. Що очі бачили, розум оцінив, руками вправно втілював у дійсність. За ці три роки хлопчина пізнав не лише радість життя, але і гіркоту втрат. Невиліковна хвороба підкосила дідуся Петра.  Далі трагічно загинув батько. До нього у сина була особлива повага і любов . Тато добре знався на ремонті автомобілів і до нього часто зверталися односельці у випадку поломки своїх засобів пересування. Бабуся Юлія не пережила втрати двох найрідніших людей і сама теж пішла зі світу. Хата якось одразу опустіла, наче в  ній пригас родинний вогонь.

У найважчі для сім’Ї хвилини всю відповідальність за долю матері  і сестри взяв на себе юнак. А коли Тетяна побралась з Крістіаном Міндаком, з яким навчалися  у групі бухгалтерів місцевого професійного училища, дім знову наповнився радістю. Незабаром у молодій сім’ї народилася Генріетта. Його радості тоді не було меж: як не кажи,став дядьком, а це вагома роль у долі людини.

У червні  2013-го випускався. Диплом  отримував  разом  з однокурсниками Володимиром Бордоком , Павлом Кормошем, Іваном Шандрою… Не засидівся дома. У вересні  пішов контрактником  до війська. Непомітно збігла зима. Ще вдома відзначив своє  19-річчя . А через кілька днів, у травні цього року з частиною відбув у зону бойових дій на Схід України . Опинилися на Луганщині. Сувора реальність життя прикро вразила юнака. Звикнути до обстрілів противника  системами важкої артилерії, до диму ,залпів вогню і наслідків цього жаху . що на очах бійців руйнували школи, дитячі садки, житлові масиви, лікарні, змітали колони біженців і поранених, нищили бойову техніку, розмітували блок-пости , нівечили і убивали вояків і мирне населення було не легко. Росія далі поставляла бойовикам техніку, підкріплення, гроші . Робила комбіновані ходи , аби пробити сухопутний коридор до Криму і Придністров’я, залишити Україну без виходу до моря та Півдня, щоб саме так наша держава втратила свою геополітичну вагомість і роль у світовій співдружності держав.

У Кремлі не сподівалися такого опору і консолідації українців. Усвідомлення  біди на Сході збило хвилю наростаючого патріотизму і прискорило формування української боєздатної армії, яку підтримав народ . Одяг, продовольство,побутові предмети, військову екіпіровку  та техніку у зону АТО почали доставляти волонтери-добровольці.

З рідними спілкувався досить  рідко. Але другого серпня мати  дозвонилася  до сина. Розповіла про свою поїздку до Боронявського монастиря. Голос сина заспокоїв матір та сказані ним слова: “Збираюся додому. Всіх вас cкоро  побачу, обніму.   Все буде добре. Помолись за мене мамо.”

Синове прохання вкарбувалося у памя’ті  і стало святим її  заповітом . З молитвою  Ганна Петрівна прокидається і закінчує свій  день. Тільки й досі щемить материнське серце від гіркоти болю неоціненної втрати. Звикає жінка до нового ходу життя – уже без сина. Лише світло його щирої любові залишилося. І пронизує рідну землю, зрошену Славиковою  кров’ю та простір, де завжди б мала панувати злагода, довіра, любов, братання  і милосердя, веселий дитячий гамір і сміх, якого він уже не відчує.

                                          Марія Конкіна

                                          керівник  Виноградівського районного відділення  МАЛІЖ

 Коли сумуєш ти за сином

Мамо, не плач, так судилось, рідненька,

Вже слово «Матусю» не буде моїм…

Прийду і попрошусь у сон твій тихенько,

Розкажу, як живеться у домі новім

Рідненька, пробач за чорну хустину

За те, що віднині ти будеш сама.

Тебе я любив над усе. І любив Україну.

Вона, як і ти була в мене одна.

Мені колискову тут янгол співає,

І рана смертельна уже не болить.

Мамо, повір, тут теж сумно буває…

І серце моє за тобою щемить.

Мамо, не плач, я повернусь весною

У шибку пташиною вдарюсь твою…

Прийду на світанку в садок із росою,

А, може, дощем на поріг наш впаду.

За свою землю, за Україну!

Поплач за мною, сестро, не забувай, люби і згадуй

Та не тужи і не кажи нікому

Я вже ніколи не вернусь додому.