Михайло Коман: “З ранку до вечора ми ганяли м’яч, який був зроблений з … шкарпеток, набитих ганчірками”

• Виноградів
• 09:47 | 4.04.2015

 Легенда радянського і українського футболу Михайло Коман понад півстоліття присвятив київському «Динамо». Саме переможний гол талановитого уродженця Закарпаття, забитий у ворота єреванського «Спартака» у фінальному матчі розіграшу Кубка СРСР у квітні 1954, поклав початок гучним перемогам «Динамо» на союзної і міжнародній аренах. Михайло Коман провів 172 офіційних поєдинки чемпіонатів Радянського Союзу і забив 62 голи.

Його тричі вносили в список 33 кращих футболістів сезону в СРСР і п’ять разів – до першої шістки футболістів року в УРСР. Після десяти років блискучої кар’єри гравця Коман перейшов на тренерську роботу в улюблений клуб, багато років передаючи свій досвід молодим гравцям. 21 лютого 2015 його серце зупинилося. Першого квітня патріарху вітчизняного футболу виповнилося б 87 …
Так склалося, що Михайлу Коману довелося бути громадянином чотирьох країн – Чехословаччини, Угорщини, СРСР та України. Народився він у 1928 році в Люботині, який належав тоді Першої Чехословацької Республіки. Коли Міші було шість років, його сім’я переїхала в закарпатський Севлюш, з 1939 по 1945 входив до складу Угорщини. Саме в цьому гірському містечку (в 1945 році перейменовано в Виноградів) на березі Тиси пройшло дитинство і юність майбутньої зірки радянського футболу.
«ФАКТАМ» вдалося розшукати родичів Михайла Комана, які досі живуть у Виноградові, – племінницю Єву Олексій та її батька Павла, який був чоловіком однієї з сестер футболіста – Єлизавети. Єва і Павло Павлович дбайливо зберігають сімейний архів колись великого сімейства Команов. Адже зі старшого покоління Команов у Виноградові, крім 87-річного Павла Олексія, вже нікого не залишилося.

* Павло Олексій дбайливо зберігає родинний архів Команов
– Комани були багатодітною родиною, виховали і виростили дев’ятьох дітей, – ділиться спогадами з «ФАКТАМИ» Павло Олексий. – Батько Михайлика – Михайло Федорович – працював на залізниці, заробляв 1200 крон. На ті часи це були дуже великі гроші. А ще на кожну дитину він отримував додатково по 200 крон. Так що в довоєнний час сім’я Команов була заможною. Коли Михайла Федоровича перевели в 1934 році стрілочником до нас в Севлюш (Павло Олексій називає своє місто на старий лад. – Авт.), Їм дали квартиру в добротному цегляному будинку на кілька сімей, розташованому буквально в десяти метрах від залізниці. Комани тримали три корови, у них завжди було своє молоко, сир і масло. Але коли в 1939 році частина Закарпаття захопила Угорщина, сім’я, як і багато в Севлюші, стала бідувати.
Я з дитинства дружив з Мишком. Ми з ним і в українську народну школу разом ходили, і в технікум механічний надійшли одночасно. Е-е-ех, а скільки ми ганяли у футбол! Про справжні шкіряних м’ячах тоді навіть і мріяти не могли. Самі майстрували м’ячі з штрімфлей, набитих ганчірками. Що таке штрімфлі? Так на закарпатському діалекті шкарпетки називають.

«У Севлюші з населенням 15 тисяч було два стадіони і три футбольні команди – українська, угорська і єврейська. Правда, нас, дітей, на стадіони грати не пускали. А ось на околиці міста стояв величезний склад для зерна. Перед ним була простора майданчик, де я з братами і друзями з ранку до вечора ганяв зроблений нами ж ганчір’яний м’яч. Але більше любили “розстрілювати” металеві ворота складу, намагаючись потрапити м’ячем у намальовані на них крейдою кола. Одного разу так розійшлися, що нас атакувала величезна група величезних щурів, яких, очевидно, дістав наш гуркіт. Довелося рятуватися втечею. Добре, що ми були в гумових чоботях, а то наслідки могли виявитися дуже сумними ».
(З інтерв’ю Михайла Комана «ФАКТАМ», 1999 р)

– Пригод нам в дитинстві вистачало, – продовжує Павло Павлович. – Одного разу після гри ми пішли в виноградники, і там одного з хлопців вкусила гадюка. Врятувати хлопчину не вдалося … А ще якось забралися в сад одного місцевого графа поласувати яблуками. Врожаї були великими, і нам зазвичай без перешкод дозволяли господарювати в будь-якому саду. Але в графському замку по нам раптом почали стріляти з дробовика.
А одного разу після матчу Мишка напився холодної води і тяжко захворів. Виявилося крупозне запалення легенів, температура піднімалася до 41 градуса! Лікарі ледве його виходили.

* Переможний гол уродженця Закарпаття Михайла Комана приніс «Динамо» у квітні 1954 перемогу в Кубку СРСР

«Коли я вчився в четвертому класі, нас узяв під свою опіку Гейза Шустер – півзахисник збірної Угорщини. Він придумував нам різні цікаві вправи. Найстаранніших заохочував: запрошував до себе додому і пригощав гарячим чаєм. Якщо погода була прохолодною, то додавав в чай ​​вино або ром. А незабаром нашим тренером став шкільний учитель фізкультури Петрицький. Він організовував змагання між класами, школами. Якщо Шустер навчив мене правильно бити по м’ячу ногами, то Петрицький навчив добре грати головою. А в іграх ми відточували техніку володіння м’ячем, точність передач. Через кілька років нашим тренером став ще один викладати школи – Онисько. На жаль, всіх імен не пам’ятаю. Він змусив нас займатися гімнастикою, акробатикою, плаванням. Коли мені виповнилося 12 років, я потрапив до збірної школи, і ми частенько їздили на ігри в сусідні містечка – Берегово, Солотвино ».
(З інтерв’ю Михайла Комана «ФАКТАМ», 1999 р)

– Мій батько поріднився з родиною Команів, коли одружився на рідній сестрі дядька Михайла, – розповідає 58-річна Єва Олексий. – А незабаром і наш майбутній футболіст обрав собі наречену. Перша дружина Михайла Комана була родом із селища Буштино, де дядько і мій тато вчилися в технікумі. Звали її Доротея. У них донька народилася, яку назвали Євою – на честь мами Михайла. Доротея померла в кінці 1970-х від важкої хвороби. Дядя потім ще довго не наважувався на одруження, і тільки коли йому було за 60, привів у дім у Києві молоду дружину Раїсу. Вона подарувала йому сина Павла. Зараз він студент – навчається в Політехнічному інституті.
А ось дочка знаменитого футболіста після смерті матері ще довго жила у Виноградові, доглядаючи за батьками батька. Коли бабуся і дідусь померли, вона переїхала жити до Угорщини, де працює перекладачем.
Михайло Михайлович часто приїжджав в Виноградов, відвідував рідних, друзів. Нас раніше така велика родина була! Накривали у дворі великий стіл: домашнє вино, бограч, мамалига, кремзлики, тобто деруни, інші закарпатські страви … Дядько був дуже добрим, душевною людиною. Завжди дітлахам цукерки, подарунки привозив. Ми всі так пишалися, що в нашому рідному Виноградові виріс такий знаменитий футболіст.
«Коли мені виповнилося 16 років, я вступив до механічний технікум, працював в мірошницькому управлінні техніком-механіком. Грав за збірну технікуму, а незабаром мене включили до збірної Виноградова. У 1945 році наша команда стала найсильнішою в Закарпатті. Наш директор Штейфан, начальник трьох виноградівських млинів, добре допомагав нам матеріально. Я став заробляти 900 рублів, отримувати по 10-20 кілограмів борошна, оливкова олія, американські м’ясні консерви. Для нашої родини це було як не можна до речі. Потім прийшов час служити в армії, і я потрапив в ужгородський “Спартак”.
У 1949 році мене включили до складу команди дублерів київського “Динамо”. Дебют склався вдало. У вирішальному матчі чемпіонату СРСР ми зуміли перемогти московський “Спартак”, в якому вже тоді блищали такі майбутні зірки, як Нетто, Сальников … Забавно, що на іграх дублюючих складів народу збиралося більше, ніж на “основі”. Квитки коштували дешево – 50 копійок, тому трибуни завжди були забиті під зав’язку. Ось ми і намагалися демонструвати атакуючий, швидкісний, комбінаційний футбол, який так подобався глядачам. Думаю, грали дійсно добре, оскільки в наступному сезоні головний тренер Михайло Окунь ряд футболістів перевів в основний склад …
У той час ніяких премій не існувало. Ми і так заробляли дай Боже кожному. Нам дуже допомагав міністр МВС Строкач, імені вже не пам’ятаю. В ужгородському “Спартаку” нам платили по 1200 рублів, в “Динамо” – значно більше, та ще й два окладу. Годували дуже добре, напередодні ігор ми отримували 25-рублеві талони на харчування. У раціон входили ікра чорна, червона, різні види м’яса, риби … Але на першому місці для нас завжди була гра, а не відпрацювання матеріальних благ, які нам надавали ».
(З інтерв’ю Михайла Комана «ФАКТАМ», 1999 р)

P.S. «ФАКТИ» висловлюють подяку головному редактору суспільно-політичного тижневика «Севлюш Інфо» Олександру Костьо за допомогу в підготовці матеріалу.

В цей матеріал не увійшли  кілька фотографій, які думаю будуть цікаві читачам. Мало хто знає, наприклад, де жив у Виноградові Михайло Коман, Севлюш Інфо вдалося знайти цей будинок, хоча у ньому зараз живе зовсім інша сім’я. Цей будинок знаходиться неподалік залізнодорожнього вокзалу Виноградова, за кілька метрів від полотна де ходять потяги.

 Також мало хто знає, що у Виноградівській ДЮСШ зберігається Кубок, подарований особисто Михайлом Команом цій школі у далекому 1980 році.

А це фото з сімейного архіву сім’ї Олексій.

Елена ДРАГА, «ФАКТЫ» 

Севлюш Інфо