Анастасія Худякова: про любов до муралів, виноградівську гостинність та перспективи для митців у регіоні

• Виноградів
• 15:37 | 17.04.2022

Майже всі виноградівці та гості міста вже бачили величезний стрі-арт на стіні поблизу готелю «Виноградів», а днями з’явився ще один на стіні 8-ої школи. Авторкою обох витворів мистецтва є харків’янка Анастасія Худякова. Вона, як і її родина, змушена була виїхати з рідного Харкова, рятуючись від «дружніх обіймів старшої сестри»… Доля привела її у наше місто, якому вона віддячує за теплий прийом своїми неймовірними муралами. Детальніше про своє життя у Виноградові, створення стінописів та плани Анастасія розповіла у розмові.

– Коли Ви захопилися мистецтвом? Чому обрали шлях художника?

– Малювала з самого дитинства, тому батьки віддали мене у вечірню художню школу імені Рєпіна. Далі вступила до Харківської академії дизайну та мистецтв, де зараз вчуся на аспірантурі та викладаю.

– Як було влаштовано у Вас життя у Харкові до війни? Що Ви встигли втілити?

– Займаюся викладацькою діяльністю. Це офіційна і головна  моя робота. У цій сфері потрібно бути не тільки художником, але й знаходити контакт із студентами. Спочатку викладала в художній школі для дітей. Також малюю картини для себе. У кожного художника є свій куточок для душі під назвою «творчість». Але також малюю картини й на замовлення, виставки, пленери. Мурали – окрема частина мого життя, це моя професія. Адже навчаючись у художньому виші, закінчила кафедру монументального живопису. Саме вона займається розписом стін, мозаїкою і всім, що пов’язано із оформлення інтер’єра та екстер’єра будинків. Тому виходить, що я продовжую працювати за професією і викладаю те саме. Однак малювати мурали не можу у всі пори року, тільки у плюсову температуру.

До війни в мене було багато планів. Ми готували величезний проєкт для розпису муралів в Умані. Працювала також над створенням муралів у Харкові, але не встигла втілити в життя.

Буквально за два дні до вторгнення росії я відвідала відкриття італо-української виставки у Києві. Там у мене були дві роботи присв’ячені Данте Аліг’єрі «Божественна комедія». Повернулася із виставки додому й одразу почалася війна.

– Яким був у Вас перший день війни?

– Перший день війни ми не вірили. Розуміли, що вмикаючи телевізор бачимо війну, чули вибухи і бачили з вікон дим, але підсвідомість наша не була готова це сприймати. Військові, які знають, що таке війна, розуміють відразу складність ситуації. Я була від цього всього дуже далека, не усвідомлювала на скільки це страшно насправді. Перший день я збирала речі у тривожну валізу і думала, що вона мені не стане в пригоді; не покину місто. Уся сім’я зібралася в будинку батьків, щоб бути разом. Після 3-4 днів обстріли ставали сильнішими. Усвідомлення приходить тоді, коли чуєш: у близьких людей розбиті будинки, когось вбили, хтось зник. Коли це транслюють по телебаченню це одне, але коли це вже поруч, то це зовсім інше. На 7 чи 8 день почалися авіаобстріли. Тоді тільки від того, що пролітає літак весь дім труситься. Мій 6-річний племінник переживав все це. Після побаченого вирішили: треба їхати. Я з братом, його жінкою та дитиною покинули Харків, а батьки залишилися. Тільки через 40 днів батьки теж приїхали до Виноградова, бо з кожним днем ставало гірше. Знаходитися в Харкові важко морально. Ти весь час перебуваєш у страху.

– Чому зупинилися у Виноградові?

– Спочатку ми їхали в Івано-Франківськ до знайомих. Пробули там два дні. Місто там велике і шумне, а після обстрілів хотілося тиші та спокою. Друг батька родом із Виноградова, тому поїхали сюди. Тут ми розуміємо, що не самі. Нам допомогли знайти будинок і почуваємося в безпеці, всі до нас добре ставляться,  за що місцевим велике спасибі.

– Як вдалося втілити ідею першого муралу у Виноградові?

– Мурали – це моя любов. Найбільша любов – працювати зі стіною. Розуміла, що тут без роботи маю купу вільного часу і чому б не зробити подарунок місту, аби час та здібності не йшли і нікуди. Почала шукати місцевих художників, відвідала галерею «Імпасто», де познайомилася із Валентиною Костьо.

Через знайомих дізналася про волонтерськи штаб, де познайомилася із Михайлом Романом, який допоміг зконтактувати із міськрадою. За це Михайлу та міськраді велике дякую, бо вони взяли на себе всі організаційні питання: домовитися за грунтування стіни, знайшли автовишку, фарби. Також вдячна Юрію Свищу, котрий допомагав у втіленні другого стінопису на Виноградівській ЗОШ №8.

– Як відбувається процес створення такого масштабного стріт-арту? Що найважче у роботі?

– Спочатку працюю над ескізом на папері або планшеті. Відтак вставляю картинку на будівлю, аби побачити наскільки вона буде гармонійною. Після затвердження ми ґрунтуємо стіну, чистимо від пилюки. Далі малюю контури, однак існують два способи їх нанесення. Найшвидший та ефективний – за допомогою проектора. Уночі, або коли сутеніється проектується картинка і я наводжу основні контури, без деталей. Але це тільки тоді, коли є можливість залучити проектор. У роботі над муралами у Виноградові була така можливість.

Другий спосіб – нанесення контурів за клітинкам. Розкреслюється стіна по клітинкам 1 м. на 1 м.

Це довший спосіб, а я не можу розтягувати процес на тижні. Тим більше у вашому районі не так багато автовишок.

Після цього починаю малювати зверху донизу, аби фарба, яка крапає вниз не заляпала намальоване.

Найважчий етап це зібратися, почати і запевнити всіх, що це буде гарно. У вас місто швидко відреагувало. Так швидко як тут ще нічого не організовувалося. Сьогодні, наприклад, ми познайомилися, а завтра вже починається робота. Можливо, у районі інше світобачення. Я була приємно здивована та вдячна, що мені повірили, адже я незнайома людина для міста. Міськрада довірила центральну стіну і це відповідально. У своєму місті мені вдалося зробити більше 10-ти муралів, а тут я переживала, як до мене поставляться, наскільки якісним вийде малюнок.

– Якщо порівнювати перший мурал та другий, який забрав більше часу?

На перший мурал у мене пішло 7 днів, а на інший 6-ть. Чому так? Мабуть, при створенні муралу на стіні школи була вже більш злагоджена робота, працювали з тим же водієм автовишки, повністю розуміли один одного. Водій Петро Богаш взагалі майстер своєї справи, а від цього багато чого залежить.

Висота стін обох стінописів майже однакова. Однак фактура ускладнювала роботу, бо приходилося кілька разів замальовувати один шматочок. Через це сильно болять руки. Але за це забуваєш, коли місцеві тобі говорять приємні слова, пригощають кавою.

– Чи будете ще малювати арт-об’єкти у Виноградові та за його межами?

Скоріше за все це буде поряд із Виноградовом, а далі поїду в бік Ужгорода, Мукачева. Багато людей пропонують проєкти, але не можу дати гарантії, що всюди буде організовано їх. Якщо відверто, то третій мурал неподалік Виноградова точно буде.

– Закарпатський діалект вдалося розуміти? І чи плануєте залишатися тут?

Перший тиждень було важко розуміти діалект. Коли місцеві розмовляють між собою повільно – я розумію, а от коли починають сперечатися, то просто усміхаюся і нічого не розумію.

Мені чомусь всі кажуть, що я звідси не поїду нікуди (ред.сміється). У вас дуже красиво. Гори, свіже повітря, вода, яку можна спокійно пити з-під крану. Однак я дуже хочу повернутися в Харків. Батьки 100% поїдуть додому, бо там все їхнє життя, а я поки не намалюю ще кілька муралів –  залишуся тут. У Виноградові відчуваєш себе в безпеці, не так квапишся, як у великому місті, всі лайтово живуть, обов’язково треба попити каву.

– Є стереотип, що людям творчих професій важко реалізуватися у малому місті, треба обов’язково шукати себе у великому. Чи є перспективи для художника у Виноградові та регіоні?

Коли я думала над вступом, більшість казали, що треба їхати в столицю, закордон. У мене був вибір: вступати в Києві або ж залишатися в Харкові. Одна доросла знайома мені сказала: «Де народився, там пригодився». Якщо жити за цим принципом, то багато хорошого буде відбуватися у людини. Якщо я народилася в Харкові, значить це для чогось має бути. Завжди старалася бути корисною в рідному місті, розвивати мистецтво. Якщо я зараз на Закарпатті, то так само маю бути корисною тут. Можливо , для того, аби показати місцевим молодим художникам, що майбутнє у художників існує. Ти не обов’язково маєш бути стереотипним митцем, якому ледь вистачає грошей. Можеш мандрувати на виставки, показувати своє мистецтво світу та країні. Не треба прив’язуватися до великих міст. Навпаки, кожне містечко можна зробити крутим та розвиненим. Комусь це здасться нереальним, але якщо вірити, то все буде поліпшуватися. Мистецтво потрібне на Закарпатті. Я бачила радянські монументальні роботи на стінах будівлі ВПУ № 14. Це робили такі люди, як я. Це все було на Закарпатті, але втратилося, тому ми повертаємо, щоб знову починали з’являтися монументальні роботи.

Звичайно, не кожен художник візьметься за таку роботу, бо це важко фізично, хтось має страх висоти або не може працювати з великими обсягами. Це треба любити та бути готовим до того, що за цим спостерігають десятки людей, які можуть покритикувати.

Судячи з муралів та слів Анастасії, кожен впевнився, що у дівчини і справді велика любов та хист до мистецтва, яке додає фарб та віру у кращу долю українців після перемоги.

Олександра Костьо, Севлюш Інфо