«ПОЛЬЩА ПРОВЕЛА РЕФОРМИ, БО ДО НИХ ДОРОСЛО СУСПІЛЬСТВО», — ВВАЖАЄ ОЛЕКСАНДР ОМЕЛЬЧЕНКО

  • Різне
  • 15:25 | 20.07.2015

 

Більшість українців має поверхове уявлення про мету адміністративно-територіальної реформи, яка сприймається як такий собі черговий перерозподіл територій, зникнення одних районів, укрупнення інших і навіть переформатування сіл – втрата «сільрад» тощо. Здається, й чиновники, яких уповноважили вести роз’яснювальну роботу, нечітко розуміють потребу в змінах. Наприклад, коли заходить мова про незмінність обласних меж, ніхто не береться пояснювати, чому межі областей потрібно або не потрібно міняти. Стандартне пояснення – «бо це відповідає європейським підходам». Але ж реформу ми проводимо собі, а не європейцям! Отож, про європейські підходи.Керівник дорадчого центру «Терра Деі» (м.Берегово) Олександр Омельченко неодноразово бував у Польщі, де встиг чимало дізнатися про особливості самоврядування, до яких прямує Україна.

«Ніхто нікому злоті не ділить і ніхто ні в кого не просить»

— Суть не в поділі чи зміні територій, а в зміні системи. Якщо коротко, то суть польського досвіду полягає в тому, що ніхто нікому гроші не ділить і ніхто ні в кого не просить. (Це у нас гроші спочатку потрапляють в область, там депутати «лобіюють» інтереси своїх виборців і тягнуть ковдру на свої округи, потім гроші ділять районні чиновники. Як наслідок, створюється нездорова політична конкуренція – обираємо депутатом он того пана, бо він крутіший, він «свій» у владі й допоможе ремонтувати дороги-садки-школи. Ми давно не дивуємося з власного маразму, коли кажемо, що ось «євровікна» нам встановив наш депутат чи голова ОДА, чи голова ради. Дякуємо йому за це.) У Польщі бюджети області, району й села (воєводства, повіту й гміни) жодним чином не перетинаються. Без жодних посередників чи «народних обранців» село отримує свої, передбачені законом, гроші, а воєвудство — свої. Центральні органи можуть ділити тільки ті кошти, які закон їм дозволяє витрачати на армію та інші загальнодержавні видатки. І все. Рахувати надходження села чи міста столиця не має права, бо це не компетенція центрального уряду. Відповідно посадовець у гміні не є підлеглим керівникові області чи міністрові. У них різні функції і вони так само не перетинаються, — розповідає пан Олександр.
 
Давайте спочатку. Звідки вам відомо про суть їхніх реформ?
 
— Я не один раз був на навчанні у Польщі, де слухав лекції з питань організації сільськогосподарського бізнесу. І завжди пояснення аграрних питань було прив’язане до суті польського самоврядування. Тому для розуміння своїх питань треба було конспектувати лекції на тему адмінреформ, які поляки почали обговорювати ще у 1989 році. Саме тоді була заявлена «шокова терапія» Лешека Бальцеровича, яка стосувалася всіх сфер життя – економіки, освіти, сільського господарства, адміністративних устроїв… Головне завдання польські реформатори вбачали у швидких змінах, які треба було здійснити не довше, ніж за три місяці. Вже через 6 місяців реформи мали запрацювати…
 
♦ Олександр ОМЕЛЬЧЕНКО (другий зліва) під час однієї зі своїх поїздок до Польщі.
 
Через 6 місяців?
 
— Ну, тобто через 6 місяців «рай» не настане, але вже було закладено правила гри, яких хоч-не-хоч мусять дотримуватися всі. Подобається це комусь чи ні. Відтак у них реформи пішли успішно, а у нас за півтора року їх ще й не розпочинали.
 
Як ви думаєте, у чому причина таких різних темпів?
 
— Це не різні темпи. Слово «темпи» підходить до польських реформ, бо темпи пов’язують із поняттям рух, поступ. А там, де нема руху, це слово вживати некоректно. Я думаю, причина успіху або неуспіху реформ — у свідомості людей. Більшість поляків, як мені бачиться, розуміли і підтримали суть тих змін, які полягали у тому, що громада розпоряджається коштами, які раніше ділив «центр». Це — кошти на школи, на дороги, на використання енергоресурсів… Багато грошей. Але там, де багато грошей, багато й відповідальності.
 

Чому в поляків нема райвно

 
Що значить багато? 
 
— Грошей достатньо ніколи не буває. Але передусім треба зрозуміти, що у Польщі кожна гміна знає, скільки грошей належить їй. Звідки береться бюджет села чи міста? Це гроші, які заробляє село завдяки місцевим податкам, власній господарській та комерційній діяльності, і гроші, які громаді (гміні) законно належать як частка загальнодержавних надхождень — акцизи, мито і т.п. У процентному вимірі половину всіх надходжень отримує гміна, решту – повіт, воєвудство і держава. Це така спрощена схема – щоб було зрозуміло. Точне співвідношення можна знайти в інтернеті, але в будь-якому разі фінансові пріоритети має первинна громада, а потім уже інші адмінутворення. Село отримує свій бюджет і саме рахує, скільки й навіщо витрачати грошей. (У нас навпаки – Київ розпоряджається майже всіма коштами, а регіони досі залишаються у ролі прохачів, чекають на ту районну сесію як на манну небесну, хоча достатньо одного небагатослівного, прозорого закону, і все радикально міняється, переставляється з голови на ноги). 
 
А що ж до того, чи достатньо гмінам грошей? Звичайно, недостатньо. Є різні ситуації. Одні регіони бідніші, інші багатші, є певні загальнодержавні проекти фінансового «вирівнювання», але все одно принцип загальний — якщо вважає гміна, що їм потрібно 20 урядників (працівників сільради), будь ласка — маєте кошти і утримуйте собі владу на 20 зарплат. Якщо ж краще за ці гроші дорогу залатати, то це теж право громади. А вони вже навчилися збільшувати свої доходи за рахунок економії і залучення інвестицій. А ще — економити. У них нема зайвих урядовців, у них нема райвно. Школу для своїх дітей громада утримує сама за свої ж гроші. Звісно, є навчальні програми, є загальноосвітні європейські стандарти, яких дотримуються навчальні заклади, але все оплачується з базового бюджету. Керівництво гміни відповідно й наймає потрібних їй вчителів і, звичайно, старається підібрати саме тих педагогів, які дадуть їхнім дітям потрібні знання.
 

«В Україні адмінреформу обговорюють ті, хто в ній не зацікавлений»

 
Найбільше запитань і застережень в Україні викликає так зване укрупнення. Тому багато обговорень реформи закінчуються безрезультатно.
 
— А хто є учасниками обговорень? Сільські голови, чиновники, які бояться за власне працевлаштування, за своє майбутнє. Звичайно, вони будуть заявляти, що їхні громади «проти». Насправді, коли гміна чисельністю 500 чоловік бачить, що ощадливіше буде приєднатися до сусіднього органу самоврядування, а не утримувати цілий уряд з усіма секретарями і прибиральницями, то вона вирішить об’єднатися, а гроші використати з більшою користю, бо це їхні гроші і ніхто їм інших не дасть.
 
Як заробляють гміни?
 
— Найперше за рахунок податку на майно. Це найбільше джерело формування бюджету. Податківці в районі знають реальну ситуацію і працюють з усіма, хто одержує дохід. Звичайно, у Польщі, як і скрізь у світі, ніхто не хоче платити податки. Тому найбільш репресивним органом у цій країні є не армія і не поліція, а саме збирач податків. 
 
Що цікаво, їхні «сільради», тобто сільські уряди, попри необхідну бюрократичну роботу займаються й комерційною діяльністю. Вони створюють підприємства, продають продукцію, і прибутки йдуть на користь громади. Хочу сказати, що саме поляки з усіх країн Східної Європи найкраще засвоїли правила гри і найкраще використовують систему грантів. Тому тут значно менше нарікань на Євросоюз, ніж у деяких сусідніх країнах. Скажімо, у гміні можуть об’єднатися кілька односельців, написати грантовий проект (говорю про реальний приклад) на побудову установки з отримання теплової енергії від спалення соломи. Брюссель виділяє під цей проект гроші Євросоюзу, а засновники «кооперативу» за ці кошти будують установку і продають енергію, заробляючи на цьому.
 
Тобто, за чужі гроші збудували підприємство, а прибуток забирають собі?
 
— Що таке «чужі гроші»? Польща справно виплачує свої внески Брюсселю, а ці кошти у формі виграних грантів повертаються громадам. Поляки абсолютно не сприймають кошти Брюсселя як «халяву». І це справедливо.
 
Що таке залучення інвестицій у розумінні поляків? 
 
— Місцеві уряди реально працюють для того, щоб будувати у себе заводи чи якісь інші підприємства. Там реально урядники «в поті чола» змагаються за кожного потенційного інвестора, обіцяють преференції, можуть звільнити від місцевих податків (які, нагадую, становлять половину від усіх виплат підприємця). 
 
Все це робиться для того, щоб створити робочі місця, розвивати інфраструктуру. Це врешті впливає на реальні зарплати урядників. Там мер міста з дозволу громади може отримувати десятки тисяч євро зарплати, якщо його робота громаду влаштовує. І жодних проблем і обмежень.
 
Що ще? Будівництвом доріг займається кожна гміна на своїй території. А ділянки між населеними пунктами ремонтуються шляхом домовленостей між селами-сусідами.
 
У підсумку ж хотілося б сказати, що суть реформи у тому, щоб громада сама розпоряджалася грішми, які їй належать. Це раз. Великі гроші – велика відповідальність. Це два. Бо від правильного використання грошей село може стати значно заможнішим, а зарплати й доходи багатьох мешканців, які тут працюють, більшими. А може бути й навпаки – гміна в результаті збиткової господарської діяльності банкрутує і мусить приєднатися до іншої громади. 
 
Розмовляв
Василь ГОРВАТ.  «Новини Закарпаття»