Любіть, поки є кого…

• Різне
• 19:53 | 12.11.2013

Втрата…
У той момент, коли ви метушитесь своїм життям, ви заклопотані в буденних справах, більшість часу проводите на роботі і зайняті своїми реалізаціями цілей. Зупиніться на мить і задумайтесь, чи ви достатньо уділяєте часу своїм рідним і близьким?! Чи ви часто кажете їм, що ви їх любити?! Вам, здається, що ваші рідні завжди будуть поруч!? Але, що ви будете відчувати, коли близька вам людина помре і ви не встигнете їй сказати, як сильно її любили, не встигнете її міцно обійняти. Тоді ви будете відчувати те, що називається справжнім болем! Час не лікує, а він вчить нас жити з болем в серці, наче так і треба. Біль буде жити зі мною завжди. Це невимовне горе, яке може статися будь – з ким і будь – коли. Життя – це те, що ми маємо цінити понад усе, незважаючи на дріб’язкові проблеми буденного життя в якому ми крутимось «немов скажені білки в колесі», так і не знаючи, що таке справжнє щастя і блаженство. Бо ми завжди надто заклопотані, надто байдужі, надто ліниві! 

Завжди запитуйте себе, чи я простив би провину своєму ближньому, як би знав, що завтра він помре?! Що б я сказав рідній людині, знаючи, що завтра вона помре?! Як би я поступив з людиною, знаючи, що вона завтра помре?! Можливо,був би більш милосерднішим? Можливо, сказав би, що люблю, що потребую тебе в своєму житті? Можливо, просто б обійняв і сказав все буде добре? Що саме зробили б ви?
Не приглушуйте своїх емоцій, коли вони просяться на зовні! Не витрачайте свого часу на непотрібним вам людей, але будьте з тими, хто вас любить і не переставайте говорити їм, як сильно ви їх любите! Ваша сім’я – це єдині люди в усьому всесвіті, які люблять вас по – справжньому, тільки їм ви потрібні! Не ваші гроші, не ваша слава, не ваш розум, їм потрібні просто ви, ваша любов, ваша увага, ваше терпіння. 
У понеділок 15 жовтня, на 57 році життя перестало битися серденько мого любого татуся і він помер трагічною смертю. Я досі не можу в це повірити, мені здається, що це сон і я чекаю коли ж хтось прийде і розбудить мене, але ніхто не приходить і не будить…Багато людей мене підтримують і кажуть , аби я змирилася, бо таке життя, але це не так просто. Не просто про це забути, не просто з цим змиритися. Татусь мав великий талант і золоті руки…У моїй хаті стоять чотири не домальовані картини, які він не встиг домалювати. ..У нас з татом було багато життєвих планів, які ми хотіли зробити разом, але не встигли…Дуже важко таке прийняти і пережити. Це горе, яке спіткало нас дуже несподівано. Ще зранку татко зайшов до мене в кімнату і побажав Доброго ранку, а ввечері я на власні очі побачила, як татка виносять із швидкої допомоги, уже мертвого. Цілий тиждень пам’ятаю тільки страшними і болючими епізодами. Чому я про це пишу? Тому що від цього стає легше..

Тато любив мене більше за життя, все віддавав мені, все робив для того аби я була щаслива…
Сьогодні хочу попросити пробачення від мого любого татка, за той кожний раз, коли я робила йому боляче своєю поведінкою, своїми словами…Татку вибач, ти знаєш як сильно я тебе люблю. Я жалію,що так мало говорила тобі, що люблю тебе, що ти мені потрібен…
Не знаю, як змиритись з тим, що тебе нема..

Люди, які приходили з тобою попрощатися дивувалися, які чудові картини ти малював…Казали: «Золоті руки». Так, татку у тебе золоті руки. Ти залишив нам повну хату шедеврів, багатств і скарбів..
Дякую тобі за все…

Коли помирає тобі дорога людина, то спочатку ти відмовляєшся в це вірити, ти переконуєш себе, що це сон, що це не правда, що все це діється не з тобою і цим ти трохи заспокоюєшся. Ти плачеш…гірко плачеш, але не усвідомлюєш, що це правда. Коли співають «Вічная пам’ять»,тобі невимовно хочеться зупинити всіх і запитати , а кому це ви співаєте?! Адже це не може бути правдою! На деякий час ти заспокоюєшся і тобі здається, що так мало бути, бо всі кругом тебе втішають і кажуть, що таке життя і від цього не втечеш…Але серце цього не розуміє, серце не в змозі це усвідомити. Серце, яке любило…яке досі любить…яке буде вічно пам’ятати і любити…

Потім проходить час, сліз все менше і менше, але залишається невимовний біль, бо через деякий час, ти все-таки усвідомлюєш, що це неминуча правда. От тоді починається справжній біль, той страшний біль ти не відчував навіть на похороні, бо там не розумів, що коїться.
Колись я думала, що знаю, що таке справжній біль, але..о Боже, як же я помилялася. До смерті батька, я не знала, що це таке , я не знала, що означає по – справжньому сумувати за рідною тобі людиною, я не знала, що таке втратити, бо всі минулі втрати це ніщо. 
Після сліз, залишився тільки страшний і не вимовний сум. Мені не вистачає, тої людини, яка назавжди відійшла у вічність. Я скучаю…

Оксана Лабанич 

Севлюш Інфо