Севлюш.ІНФО

Switch to desktop Register Login

Для молодої літературної еліти Миколая Божук була ідеалом

 

3 січня  111 років тому народилася  Миколая Божук. Її життя і  творчість стали яскравим епізодом в літературному житті Закарпаття. А 4 січня рівно 80 років тому Миколая Божук-Штефуца померла від важкої недуги - туберкольозу.

 Спогади й почуття до неї  на довгі роки  зберігалися в пам’яті  тих сучасників,  які були з нею знайомі. Вона бентежила своєю красою, яскравою харизмою, захоплювала поетичним і акторським талантом, українським патріотизмом.  Вона була ідеалом в очах  представників молодої закарпатської еліти. Їй присвячували натхненні рядки   Юрій Станинець, Олександр Сливка, Василь Гренджа-Донський. Їй присвятив  свого вірша патріарх української поезії Василь Пачовський. Людська пам'ять про неї була настільки потужна, що Миколаю Божук не вдалося «забути» і в умовах  радянської системи. Про неї написав схвальні слова Максим Рильський, її ім’ям називали вулиці, її вірші покладено на музику, матеріали про неї зберігалися в місцевих музеях, про неї писали статті і в Україні, і в Словаччині.

Василина Божук народилася 3 січня 1907 року в селі Ясіня. (Літературний псевдонім Миколая Божук вона взяла собі ще в юнацькому віці. «Миколая», а інколи «Коля» – так підписувала вона свої листівки.) Спочатку Василина пішла  у місцеву горожанку, серед її ровесників, з якими вчилася, були відомі в майбутньому закарпатці Іван Рознійчук (письменник Марко Бараболя) і згодом політичний діяч Олекса Борканюк. Потім було навчання в ужгородській вчительській семінарії. На цей момент припадає найважливіша особиста і творча подія в її житті, і врешті в літописі нашого літературного життя. Мова йде про доленосну зустріч красуні  Василини Божук і так само надзвичайно красивого Юри Станинця, спортсмена, новеліста, майбутнього священика. Їх стосунки – це окрема пронизлива сторінка, яка збереглася для нащадків у безоглядно відвертих листах Василини- Миколаї.  «Дорогенький мій», Моє Серденько» починала свої листи  Миколая і про тому усвідомлювала, що їй не судилося бути разом з Юрієм Станинцем

 

Минуло  майже сто років з того часу – ці листи поступово перетворилися з факту особистих стосунків у літературне явище.

«Та, викликана Вами, любов вже перейшла границю, Ви зайняли цілком моє серце. Коли б мала крила, то за цей поступ, який Ви прозрадили, полетіла б у воздусі до Вас, упала б Вам до ніг, ціловала б їх, а потім обняла б Вас і пригонула б до своїх грудей, до свого розпаленого любов’ю серця».

Листи справді сильні, емоційно насичені, але ж не просто тому, що їх джерелом є виключно почуття. Глибина Біблейних рядків, які вона безперечно знала, неминуче залишила слід в її творчому становленні як поетеси. Достатньо відкрити Біблію, де вміщені Пісні Пісень  і  стає зрозумілою поетична образність, почуття самозречення, вселюбові й абсолютного всепрощення у листах Миколаї:

«Як та яблуня між лісовими деревами, так мій коханий поміж юнаками – Його тіні жадала й сиділа я в ній, і його плід для мого піднебіння солодкий! Він впровадив мене до винарні, а прапор його наді мною – кохання! Підкріпіть мене виноградовим печивом, освіжіть мене яблуками – бо я хвора з кохання! Ліва рука його – під головою моєю, правиця ж його – пригортає мене!..» (Пісн.2:3-6)

Листи до Юрія Станинця публікувалися в часописі «Екзиль», увійшли у найповніше видання творчості Миколаї «Я зберу той жар у пісню»., але безперечно  місце цим листам у окремому, самодостатньому виданні, адже і за стилем, і за рівнем  написання ці тексти вийшли на значно вищий щабель.  Навіть більше – в українській епістолярній літературі навряд чи знайдуться  настільки відверті і  образні сторінки, як написані Миколаєю.

У 1930 році вийшла її перша і єдина прижиттєва збірка «Поезії», яка викликала зацікавлення й відгуки, її вірші були перекладені словацькою й чеською мовами. Тим часом Миколая  вела активну громадську діяльність, за яку в 1929 році  потрапила в реальне заслання. Її було звільнено з вчительської роботи у Драгові й направлено у село, яке ще й зараз  самі сельчани називають «тупиковим». Бо далі за селом – тільки гори й ліси. Мова йде про село Липовець Хустського району.  Сама  Миколая не шкодувала, що потрапила  сюди.

Вона жила у місцевій народній школі Юрія Бляшинця.   Поетеса  дуже тепло пише про своє учителювання: «Липовець – це в очах мого народу честь. Які добрі та чесні тут люди. А які чесні, чемні, слухняні, охочі й здібні до навчання їх діти – мої учні. А яка чудова тут природа...Кращого раю мені не треба».

Стенд, присвячений поетесі, є в липовецькому музеї, який називається «У гостях у мого діда». Упорядник музею Василь Гернешій свого часу розповідав, що липівчани запам’ятали Миколаю Божук, як дуже інтелігентну і добру учительку:

«Ніколи не було чути, щоб вона на когось кричала чи поводилась грубо. Це була справжня інтелігентка. Люди приходили до неї, коли знаходили  час, навіть увечері, уночі, після роботи... Миколая Божук для усіх знаходила час і терпіння».

        

Сюди до неї в гості приходив гімназист, майбутній прозаїк і драматург Олександр Сливка  (його твір «Бородате непорозуміння» здобув найуспішніше сценічне життя серед усіх закарпатських п’єс). Ось як Олександр описує свій прихід у Липовець до Миколаї.

«1 листопада свято «Всіх Святих». Навчання в гімназії немає, я вибрався на Липовець до Миколаї Божук. Десять кілометрів проїхав (із Хуста до Липчі ) автобусом, а приблизно 10 на верхи доведеться іти пішком…

… Спускаюся до будинку, про який думаю, що школа. Бачу, що в дверях стоїть людина. Та, побачивши мене, напевно, дивується – хто я і що я в цих краях шукаю. Вона мені скаже, де Миколая. А може, то і є «вона».

Наближаюсь і бачу, що в дверях дівчина чи жінка, але не селянка. Серце починає прискорено битися.

Так, це була вона, Божук Миколая

Очевидно, що юнак  був небайдужий до молодої вчительки- красуні, задля зустрічі він пішки долав десятки кілометрів і в один в другий бік. Але  зрештою змирився з тим, що серце Миколаї належить  його другові Михайлові Штефуці, - просвітянину, пластунові, науковцеві, педагогу. Благородні стосунки друзів не були ні разу зруйновані. Олександр Сливка зміг побути біля Миколаї в останні дні її життя – у січні 1938 року. Як згадує в спогадах Сливка, Миколая вже не піднімалася з ліжка, могла сказати слова з великим зусиллям, усвідомлювала, що доживає останні дні. «Я вже… не діжду… прочитати… вашу нову … драму…, - вирвалася розпука з її грудей.  Ранком 1 січня, згадував Олександр Сливка,  я від’їхав, не простившись з Миколаєю. Вона ще спала». Свої спогади Про цей момент написав і Михайло Штефуца: «59 років тому… Січень 1938 го року.

-         Олександр від’їхав?

-         Так, від’їхав, не попрощавшись з тобою. Ти гарно спала та ми не хотіли турбувати тебе…»

Була то, на жаль, остання спільна зустріч Нового року трьох вірних приятелів… Олександр від’їхав, а через три дні Миколаї не стало.

Василь Горват

Коментарі:

Суспільно-політичне інтернет-видання "Севлюш Інфо" Е-mail для листування: sevlushredactor@gmail.com Е-mail з питань реклами: sevlushreklama@gmail.com Тел.: 096 396 68 31 Інтернет-видання публікує матеріали за зміст яких відповідає автор. Рукописи не повертаються. За зміст рекламних матеріалів та приватних оголошень на сторінках газети відповідальність несе рекламодавець. Всі права захищені. Передрук можливий лише за наявності посилання.

Top Desktop version